Походження

Походження східнослов’янської писемності

Проблема виникнення письма у східних слов’ян дуже складна й досі остаточно ще не розв’язана. Складність її розв’язання насамперед зумовлюється тим, що в розпорядженні науки немає найдавніших пам’яток слов’янської писемності. Найбільш імовірно, що в східних, як і в інших, слов’ян спершу виникло письмо у вигляді різного типу рисок і їх комбінацій, вирізуваних на дереві чи іншому матеріалі. Очевидно, саме таке письмо мав на увазі Чорноризець Храбр, коли в складеному десь у кінці IX або на початку X ст. сказанії «Про письмена» писав, що «преждѣ оубо словене не имѣхоу книгъ, но чертами и рѣзами чьтехоу и гатаахоу, погани суще». Письмо у вигляді «черт і різ» використовували для позначення належності речей певній особі, позначення кількості речей, тварин або осіб, для гадання та інших подібних функцій. Залишки такого письма археологи знаходять на різних пам’ятках матеріальної культури.

Починаючи з VII—VIII ст. слов’яни налагоджують тісні зв’язки з Візантією. Господарський і культурний розвиток їх, інші практичні потреби вимагали досконалішого письма. В таких умовах у слов’ян, природно, розповсюджується грецьке письмо, яке поступово пристосовувалося до передавання слов’янських звуків (у різних місцевостях, звичайно, не однаково). Мали, певно, свій різновид грецького письма і східні слов’яни. Можливо, саме про нього йдеться у Житії Кирила, відомій пам’ятці X ст. В ній зазначається, що Кирило, коли їздив у 860 р. з візантійською місією до хозар, по дорозі зупинявся в Херсонесі в Криму і «обрѣте тоу еуаггеліє і ѱалтырь роусьскыми писмены писано и чловѣка обрѣтъ глаголюща тою бесѣдою и бесѣдова съ нимь, и силоу рѣчи приимь, своѥи бесѣдѣ прикладаа различнаа писмена, гласнаа и согласнаа». Таке письмо, вживане в той час у слов’ян, називають протокириличним.

Поряд з грецьким використовувалось в окремих слов’ян, головним чином західних, також письмо латинське, про що теж знаходимо відомості у Храбра. Слов’яни «крьстивше же сѧ римскими и грьчьскыми письмены нуждаахоусѧ словенскоу рѣчь безъ устроєниіа».

У 862—863 рр. грецькі місіонери брати Кирило і Мефодій, готуючись до просвітительської діяльності в Моравії, упорядкували протокириличне письмо, спростили форму літер, наблизивши їх до грецького уставного письма, поширеного в богослужебних книгах, додали окремі літери й привели в систему відповідність азбуки до слов’янської фонетики, поклавши в основу найбільш відомий їм солунський діалект староболгарської мови, і переклали, користуючись упорядкованою ними азбукою, потрібні їм богослужебні книги з грецької на слов’янську мову. Ця мова одержала назву старослов’янської, а азбука, вживана в ній, відома як кирилиця.

Поряд з кирилицею в слов’янській писемності відома й інша азбука — глаголиця. На питання про те, яка з цих двох азбук виникла раніше, в науці досі немає однозначної відповіді. Деякі вчені вважають, що Кирило створив не кирилицю, а глаголицю, кирилиця ж виникла на зміну складній глаголиці аж у кінці IX ст. і автором її був Климентій, учень Кирила. Інші, теж додержуючись погляду на глаголицю як на індивідуальний витвір Кирила, висловлюють припущення, що кирилиця виникла природно, шляхом слов’янізації грецького письма. Останнім часом на користь цього погляду висуваються нові аргументи, зокрема в зв’язку з віднайденням у Київському Софіївському соборі видряпаної якимось гострим предметом на фресковій штукатурці XI ст. азбуки, що складається з 27 літер, з яких 23 повністю відповідають грецькому алфавітові, а чотири — б, ж, ш, щ — нові, слов’янські. (Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской (по материалам граффити XI — XVII вв.). К., 1976) На підставі складу софіївської азбуки можна зробити висновок, що вона являє собою один з варіантів грецько-слов’янського письма. (Ibid.) Отже, софіївська азбука «відбиває той етап розвитку слов’янської писемності, коли відбувалося поступове ослов’янювання грецького алфавіту і додавання до нього перших слов’янських літер… Вона підкріплює погляд тих учених, які вважають, що глаголиця, яка зберігає сліди індивідуальної творчості і винайдена Кирилом у 863 році, була старіше кирилиці». При цьому не заперечується те, що ще «старіше від глаголиці протокириличне письмо, яке існувало у слов’ян задовго до винаходу Кирила». (Ibid.)

Проте все ж важко узгодити викладені тут міркування про таке пізнє існування грецько-слов’янського письма з тим фактом, що вже на початку X ст. східні слов’яни користувалися звичайною кириличною азбукою, в тому числі й літерами, яких немає в грецькому алфавіті, про що свідчить відкритий у 1949 р. Гнєздовський напис, що читається як «гороушна», «гороухща» або «гороунща». Про використання кирилиці в слов’янському письмі до XI ст. свідчать і різні написи, знайдені на території Болгарії, зокрема в Круглій церкві м. Преслава. З цього погляду більш прийнятне припущення Е. Георгієва, який також вважає Кирила творцем глаголиці, а кирилицю розглядає як результат еволюційного розвитку на слов’янському ґрунті грецького письма. Е. Георгієв відносить процес завершення еволюції кирилиці та її удосконалення на перші десятиліття після офіційного охрещення болгар у 865 р. (Е. Славянская письменность до Кирилла и Мефодия. София, 1952) Немає, звичайно, підстав заперечувати, що кирилиця виникла як завершення еволюційного процесу слов’янізації грецького письма, але важко зрозуміти, чому Кирило, готуючись з братом Мефодієм до дуже відповідальної місіонерської діяльності, не скористався з уже відомого йому слов’янізованого грецького письма, досить простого за своєю формою, а склав зовсім нову і до того набагато складнішу за формами літер азбуку. Природніше припустити, що саме він взяв на себе роботу над остаточним пристосуванням протокириличного письма до слов’янської фонетики. Це ніяк не заперечує того, що зміна форм окремих літер могла відбуватися і після Кирила.

Тому, виходячи з наведених міркувань, найбільш близькою до істини вважаємо гіпотезу, за якою походження глаголиці пов’язується з давніми «чертами і різами». На їхній граматичній основі у слов’ян розвинулося протоглаголічне письмо, в першу чергу у східних, бо саме в них найчастіше знаходять у різній формі його залишки. Однак, коли Кирило упорядкував слов’янську азбуку, то проста й зручна для вжитку кирилиця витіснила всі інші різновиди письма, поширеного у слов’ян, в тому числі й протоглаголичні. Особливо цей процес посилився після прийняття ними християнства, в зв’язку з чим і виникло «прагнення до уніфікації письма як знаряддя державного релігійного культу». (Истрин В. А. История письма. М., 1961)

Однак на південно-західних землях слов’янства, де відбувалося переслідування католицьким духовенством книг, написаних кирилицею, протоглаголичне письмо, занесене туди в кінці IX ст. зі східних слов’янських земель, відроджується уже як тайнопис. Водночас воно унормовується й удосконалюється під впливом кирилиці, внаслідок чого й виникла відома з найдавніших писемних пам’яток глаголиця як друга слов’янська азбука. Саме цим зумовлений той факт, що порядок літер, їхні назви і звукове значення в глаголиці й кирилиці в основному збігаються, хоча форма їх і відмінна. Так уявляється в світлі відомих у нас фактів походження слов’янського письма. Проте вважати, що ця проблема вже остаточно розв’язана, ще немає підстав.

Найдавніші східнослов’янські пам’ятки написані кирилицею, яка вже від початку X ст. поширилася у давній Русі, головним чином разом з розповсюдженням християнства.

(Жовтобрюх М. А., Волох О. Т., Самійленко С. П., Слинько І. І. Історична граматика української мови. Київ, 1980)

Коментарі не дозволені.